Головна » 2019 » Травень » 28 » Твори переможців ІХ обласного конкурсу юних літераторів «Хай весь світ дивують нині діти неньки України-2019»
10:56
Твори переможців ІХ обласного конкурсу юних літераторів «Хай весь світ дивують нині діти неньки України-2019»
Шановні друзі! Вітаємо Вас на нашому сайті і пропонуємо ознайомитися з творами переможців (І-ІІІ місця) ІХ обласного конкурсу юних літераторів «Хай весь світ дивують нині діти неньки України».
Вітаємо всіх учасників і переможців конкурсу, бажаємо нових успіхів і перемог!
Номінація «Проза» молодша група


Оберіг

Мій дядько Артем повернувся зі Сходу, з війни. Дякувати Богові, живий та здоровий. Про своє військове життя ніколи не розповідає. Не хоче, видно, своїх рідних турбувати. Правда, часто вночі прокидається у поту, скрикує. Не дає пережите на війні спокійно спати.
Він на війні служив водієм великого автомобіля. Не раз його з критичних ситуацій виручав «сталевий» кінь. Бувало, що на колесах без шин виходив з оточення. Бувало, що своїх друзів рятував. А бувало, що вивозив загиблого побратима з бою. Якось довелося від ворожого обстрілу ховатися на соняшниковому полі. Високою стіною заступили тоді солдата соняшники. Свої важкі голови нахилили низько-низько, затуляючи солдата від ворожої зброї. А з золотих очей-пелюсток сонцелюбної квітки котилися сльози.
У боях дядько всі свої речі розгубив. А ось одну річ проніс через все пекло воєнне…
Я тоді гостював у дядьковій родині. Якось дядько Олег мені запропонував:
- На карася на озеро Хороше підемо?
Ще питає. На вранішню рибалку – з радістю. Про це я тільки мріяв. Адже бабуся мене самого не пускала. Та ще й з дядьком Олегом! Як же я зрадів.
- Приготуйся з вечора: вудочки переглянь, накопай черв’яків. Та спати раніше лягай – не сиди біля комп’ютера.
Літній ранок зустрів нас прохолодою, співочим співом. Лише перейшли кладкою рівчачок з водою, опинилися в царстві трави та лугових квітів. Білоголові ромашки кивали нам привітно, кашка наповнювала повітря такими пахощами, що п’янили голову.
Ось і Хороше озеро. Розкрутили вудочки та закинули їх у воду. Примостилися у високих у лепехах, чекаємо. Дядько Олег розстібнув комірець теніски…І на грудях блиснув хрестик. Звичайний нікельований хрестик на чорному шнурку.
- Звичайний… - розчаровано промовив я, подивившись на той хрестик. – А я думав: золотий чи срібний.
- Е, ні. Він мені дорожчий золота.
Він сів зручніше почав розповідати:
- Ти, Максиме, ще мало в житті що бачив. То ж тобі важко зрозуміти. Коли я в 2014 році виїздив з дому, наша бабуся, а твоя прабабуся, одягла мені цього хрестика і благословила. Обереги там потрібні солдатові. Особливо, коли цей оберіг даний тобі жіночими руками. Цей хрестик додав мені сили, вселяв впевненість, що зі мною нічого не трапиться, що мене дома чекають і люблять, що я повинен повернутися до них. Бувало, в найскрутніші ситуації, коли виходу зовсім не бачиш. А торкнешся прохолоди металу хрестика і чуєш: шепочуть молитву бабусині вуста. І повертається до тебе сили і впевненість. І обминають тебе ворожі кулі. А ти, простий хрестик…Ех, Максиме…
І місце
Зайченко Артем, 6 клас
м.Сосниця


Діти єднають Україну

«Діти – це квіти нашого життя! І це не просто гарна фраза. Діти – це найголовніший скарб нашого суспільства». І від того, як ми їх виховуємо, які зерна добра, справедливості, мужності ми в них закладемо, залежить не тільки їхнє майбутнє, а й майбутнє нашої країни.
У всьому світі майже в кожній сім’ї ростуть діти. І від того, якими вони стануть, залежить майбутнє нашої планети. Діти будуватимуть міста і заводи, нові магістралі, вирощуватимуть урожай, розвиватимуть культуру. Як все це робитимуть сьогоднішні діти – залежить від батьків, від сім’ї, в якій вони живуть, від дорослих людей, що їх оточують.
Потрібно, щоб не тільки батьки, але й всі дорослі бачили в кожній дитині людину майбутнього. А для цього вони мусять, у першу чергу, поважати маленьку особистість, турбуватися про її здоров’я, освіту, особистим прикладом виховувати в ній чесність і справедливість.
Дітям необхідно добре знати історію свого роду і своєї Батьківщини, щоб пишатися успіхами своїх предків і не повторювати їхніх помилок. Малеча повинна поважати дорослих і берегти те, що створено й створюється людьми старшого покоління. Розуміючи свою роль у житті всієї планети, діти повинні добре навчатися, постійно дбати про своє здоров’я, підвищувати загальну культуру, тому що тільки здорові та освічені люди зможуть будувати чудове мирне життя для себе і своїх нащадків.
Діти – наше майбутнє, це знають всі. Та, на жаль, дуже часто саме вони найбільше страждають від байдужості дорослих. І дуже часто вони не отримують розуміння і підтримки від батьків, почувають себе одинокими в своїх сім’ях.
У малечі не повинно бути нещасливого дитинства, і за це повинні відповідати дорослі. Тому турбота про дітей, захист їхніх прав повинні стати одними з найголовніших обов’язків батьків та суспільства. Вони повинні усвідомлювати відповідальність за маленькі життя, наповнювати їх гармонією та красою навколишнього світу, вкладати їм любов, впевненість в собі і в завтрашньому дні, аби ці маленькі «дослідники» і «чомучки» не боялися експериментувати і розвивати наш світ у майбутньому.
Україна майбутнього – це прекрасна та забезпечена держава. Ії поважають та цінують в Європі, та й в усьому світі. Сюди без перепинів та з охотою приїжджають у справах та відпочити громадяни з сусідніх країн. Людей приваблюють чисті повітря та вода, мальовничі краєвиди та дбайливо збережені історичні пам’ятники.
Я думаю, це буде країна насамперед без страху. Де ніхто не озирається наїжачено, очікуючи чергового «нападу» у транспорті чи в установах. Де наші діти ходять вільно та дихають вільно. Де всюди, в мегаполісі, маленькому містечку чи на селі можна крокувати впевнено і не боятися крадіїв та хуліганів. І просто посміхнутися перехожому на вулиці без страху, що хтось щось «подумає»!
А майбутнє України у моїй мрії прекрасне. І люди та особливо - діти - в ній прекрасні – вони вільні та творчі на роботі, чи в школі, запальні та підприємливі у навчанні, доброзичливі. Українцям взагалі притаманні доброзичливість та гостинність – твори багатьох українських письменників нас у цьому переконують.
У кожного з нас одна єдина Батьківщина. Особисто у мене — Україна, і я про це ні хвилини не шкодую. Адже я народилася в найкращій у світі країні. Я щиро люблю її привітних людей, її родючі землі і безмежні простори. Вічними символами моєї Батьківщини стало блакитне безхмарне небо і золотаві пшеничні поля. Багата українська природа не залишає байдужим жодного мого співвітчизника або гостя моєї країни. Я впевнена, що у нашої держави велике майбутнє.
Та якою ж я бачу Україну в майбутньому? Як кажуть, майбутнього без минулого і теперішнього не буває. Звичайно ж, Україна й сьогодні велика держава. І про це можна розповідати нескінченно. Так само нескінченно можна міркувати і про майбутнє нашої країни. Щодо мене, то насамперед я хотіла б, щоб наші співвітчизники стали щирішими, добрішими, щоб вони поважали і любили свій рідний край, а Батьківщина відповідала їм взаємністю.
А взагалі, я впевнена, що майбутнє України найбільш усього залежить від нас з вами. Якщо ми будемо байдужими до усього, що відбувається навколо нас, то ніколи не зможемо збудувати щасливе майбутнє. Тому якщо ми хочемо бачити свою рідну країну духовно, культурно, політично і економічно розвинутою державою, яка буде спроможною відстоювати свої особисті інтереси в будь-якій міжнародній сфері, ми повинні розвиватися самі, тим самим розвиваючи рідну країну, не бути байдужими до майбутнього і докладати до цього якомога більше зусиль. Чим вищими будуть прагнення наших співвітчизників, тим кращий результат ми отримаємо в майбутньому.
У всьому світі майже в кожній сім'ї ростуть діти. І від того, якими вони стануть, залежить майбутнє Землі. Діти будуватимуть міста і заводи, нові магістралі, вирощуватимуть урожай, розвиватимуть культуру. Як все це робитимуть сьогоднішні діти, а в майбутньому будівники суспільства, залежить від батьків, від сім'ї, в якій вони живуть, від дорослих людей, що їх оточують.
Потрібно, щоб батьки і всі дорослі бачили в кожній дитині людину майбутнього. А для цього вони мусять, у першу чергу, поважати дитину, турбуватися про її здоров'я, освіту, особистим прикладом виховувати в дитині чесність і справедливість.
Дітям необхідно добре знати історію своєї Батьківщини, сім'ї, щоб пишатися успіхами і не повторювати помилок. Діти мають берегти те, що створено й створюється людьми старшого покоління, поважати їх.
Розуміючи свою роль у житті всієї землі, діти повинні добре навчатися, постійно дбати про своє здоров'я, підвищувати загальну культуру, тому що тільки здорові та освічені люди зможуть будувати чудове мирне життя для себе і своїх дітей.
ІІ місце
Нестеренко Любов, 6 клас,
с. Кобижча
Бобровицький район


Єдина Україна

Мене звати Сентябрьов Євгеній,народився в селі Сновське Чернігівської області. Мені одинадцять років . Я українець, живу в вільній, незалежній, демократичній державі – Україні.
Дуже тяжкий шлях подолала наша країна і, на превеликий жаль, ще проходить важкі випробування . Війна … Це слово наводило на мене жах ще коли я просто читав підручники з історії. Я ніколи не міг подумати,що в наш час, коли люди літають в космос, роботи заміняють людей ,світ знаходиться у стані розвитку, війна стане такою близькою . Ще декілька років тому ми спокійно їхали на відпочинок до Криму,а тепер …
Читаючи історію творення країни нашої, я зробив для себе певні висновки.
Рік за роком ми будуємо свою країну,намагаємося прагнути кращого життя, ставимо цілі, але опиняємося,ніби, у замкнутому колі. Так от: для того, щоб досягти певної мети, − треба діяти разом, спільними зусиллями добиватися поставлених цілей і аж ніяк не перешкоджати один одному .
Тільки в мирі і злагоді можна досягти розвитку та вдосконалитися.
Для цього кожен повинен розпочинати з себе:бути чесним перед собою та іншими людьми. Бо як багато неправди і брехні ми зустрічаємо кожного дня .
Є такий вислів : «Людина на своєму місці». Так от, якби кожен,хто керує, не дбав тільки про себе ,а думав про країну,про людей,добросовісно виконував свою роботу,ми б піднялися ще на один щабель.
Зараз дуже багато телепередач, де показують обдарованих винахідників,які можуть послужити всім людям,але коли я чую що вони не можуть працювати в нашій країні,а їдуть за кордон,бо там є всі умови для їх розвитку,мені стає дуже сумно. То чому б не створити для них такі ж умови у нас?
Уявімо,що Україна − це дівчина,яка стоїть на колінах і плаче. Кажемо правду − вона вже на ногах,кожен на своєму місці − вона вже не плаче,об’єднуємося і йдемо до світлого майбутнього − вона вже сміється.
І в мене є така мрія − моя країна по-справжньому вільна і незалежна, всі люди щасливі,діти здорові. І я починаю з себе. Намагаюсь добре навчатись, щоб здобути кращу освіту і принести користь людям, буду я лікарем чи механіком, я намагатимусь допомагати іншим і виконувати свою роботу правильно й добросовісно.
…Мене звуть Сентябрьов Євгеній, мені одинадцять років. Я українець. І вірю в те,що кожна людина будує свою країну і своє життя!

ІІІ місце
Сентябрьов Євгеній,6 клас
с. Сновське


Номінація «Поезія» молодша група


Родина

Родина – то промінчик сонця,
Що з неба дивиться на нас.
Родина – то святе віконце,
У кожній хаті повсякчас.

Як повний місяць, рідний тато,
Що дасть пораду й захистить,
Твій шлях освітить він завзято
І допоможе в скрутну мить.

Матуся – то яскраве сонце,
Жаліє, ніжить, пестить нас,
Лікує, гріє та в віконце
Дитя стрічає час у час.

Бабуся – літній вітер в полі,
Що в спеку прилисток дає.
А коли важко тобі в долі
Усе, що має, віддає.

Дідусь – приємний дощик з неба
Порадить, слушну поміч дасть.
В житті багато знати треба,
Щоб гарним, вихованим стать.

Промінчик сонця – то родина,
Що з неба Бог нам посила,
Бо коли є батьки й дитина
Благословенна вся Земля!

І місце
Стародуб Кирило, 5 клас


Ніжин – місто дитинства мого
Ніжин – місто моє чарівне,
Я люблю тебе знову і знов.
Ти плекаєш і ростиш мене,
Тож прийми мою щиру любов.

Я люблю твої сквери й сади
І дерева в веснянім розмаї
Де не буду, я знаю завжди
Все найкраще у рідному краї.

Тут історія й юність злились,
Вирували історії злами…
Тут учивсь навіть Гоголь колись,
Я ходжу нині тими стежками.

Ніжин – місто дитинства мого,
Я щасливо відвідую школу.
Я частиночка серця твого,
І тебе я не зраджу ніколи!

ІІІ місце
Міщенко Анастасія, 5 клас
м. Ніжин


Таткові на фронт

Ранок. Тиша. Мама спить,
Світлом повна хата,
За столом синок сидить,
Пише лист до тата.

Таточку, скоріше повертайся,
Я тебе чекаю як ніхто,
Будем разом довго гомоніти,
На рибалку сходимо, в кіно.
Не важливо! Головне – щоб разом,
Я встаю і думаю про це.
А тепер, татусь, чомусь так часто
Згадую дитинство золоте.
Коли я – маленька ще дитина,
Коли поруч була мама й ти,
Ти пробач свого такого сина,
Що навіює тобі сумні думки.
Просто хочу, щоб любов синівська
Тебе, тато, берегла в бою.
Все життя тобі я буду вдячний
За підтримку і любов твою…

ІІ місце
Смовський Максим, 3 клас
м. Остер


Номінація «Проза» старша група


А пам'ять жива

Ця історія трапилася зі мною похмурого осіннього ранку, в один із тих днів, коли до болю не хочеться йти до школи, а мріється хоч ще декілька хвилин поніжитись у своєму ліжечку, додивитись вранішній сон…а потім випити горнятко молочка, погортати улюблену книгу й просто побайдикувати…Це трапилось в один із таких днів. Я прибирала у своїх шухляді…і враз до моїх рук потрапив щоденник. Я пам’ятаю, що багато разів, перебираючи речі, він потрапляв до моїх рук, а потім я перекладала його, перекладала…аж до сьогоднішнього дня. Та чомусь цього разу він привернув мою увагу, і я вирішила його розгорнути. Це був щоденник моєї прабабці. І чому я раніше не цікавилась історією свого роду, своїх пращурів? Я перекладала його з місця на місце і навіть не додумалась просто розгорнути, бо загорнути потім просто так, не прочитавши, вже б не змогла.
Почала його моя прабабця – Тарасенко Марія – у далекому 1930 році, коли їй було тільки 10 років:
«Сьогодні Різдво! Тато нарешті принесли нам ялинку. Миколка – мій старший брат – допоміг батькові поставити її посеред кімнати. А ось прикрасити було нічим, тоді ми з сестрою Устиною накрутили маленьких ляльок, які і стали нашими прикрасами. Радію, бо мало в кого є така пишна, ніби казкова, ялинка. А що ще потрібно дитині для щастя? Мама бідкається біля печі, готує святкову вечерю, ми з сестрою теж допомагаємо накривати стіл.
Не знаю, яке ще свято може зрівнятися з Різдвом?! Воно життєдайне, веселе, радісне… до хати заходять колядники.
- Зі святим вечором будьте здорові! Христос ся рождається!
Мати лаштує їм пиріжки, які цілий день ()не без нашої, звісно, допомоги) випікали. Хлопці та дівчатка дякують та йдуть далі водити козу. Їх у нашому селі чекають у кожній хаті. Звичай такий: щоб у сім’ї була злагода, обов’язково хату мають не минати колядники. Я теж хочу колядувати, а мама кажуть, що ще мала, а коли я вже стану дорослою? Невідомо, а я вже все вмію робити: і піч витоплю, і корову видою, і хліб, як треба, спечу…А вони все «мала» та й «мала»!
Моє дитинство щасливе, хоча й нелегке. Батьки тяжко працюють, а ми з сестрою за головних: і приготувати, і в хаті прибрати. Брат теж з батьками працює».
Далі були цікаві історії прабабці з життя простих сільських дітлахів. Іноді я навіть посміхалася.
Але коли побачила дату «1933 рік», згадала уроки історії, а поряд – Голодомор. Нам багато розповідають у школі, вчать нас істинам життя, хочуть, щоб із нас виросли гарні, добрі й порядні люди. Але коли читаєш якусь болючу тему у підручнику, не відчуваєш її душею, просто зазубрюєш факти, дати. А це не допоможе вповні осягнути той біль, який відчувала наша країна під час війни, революцій, голодомору…
«Січень 1933 року. Зима…Холодно…Голодно…На порозі моє улюблене свято Різдво! Не так ми його зустрічаємо, як раніше, не так. Матуся десь пішли. Чи скоро повернуться? Татуся забрав до себе Господь. Кажуть, гарних людей він забирає першими, а мій тато справді був гарний… Аж ось і матуся. Ми її так довго чекали. Вона зайшла до світлиці якось важко й тихо, ніби це й не вона, а її тінь. Ми дивилися на неї з надією, намагалися прочитати в погляді: дітки, у нас таки буде вечеря, а натомість побачили до болю зморені очі. Вона зняла хустину, присіла на стілець… і з очей на долівку покапали сльози, сльози відчаю, туги, безпорадності. Я з сестрою кинулась до неї. Вона нас ніжно пригорнула. Так ми просиділи годину, потім запалили невеличкий каганець і навіть не наважувались щось сказати про їжу…Вранці до нас завітав дядько, мамин брат. Мабуть, сам Бог нам його послав. Він десь роздобув якоїсь крупи й бурячка. Які ми щасливі були в цей момент! Дякували дядькові, цілували. А потім заходилися варити суп. Коли сіли їсти, мама відмовилася. Я їла аж за щоками ляскало, але сестра поглядом спинила мене, натякнула «треба залишити мамі». Я тихенько відійшла від столу. Тільки подорослішавши зрозуміла, що мати залишала нам, а сама ще більше голодувала. Потому мама підійшла до столу, трохи сьорбнула юшки…Які ми тоді були страшні! Кістки ніби хотіли вилізти назовні з нашого тіла. Але ми трималися, трималися з останніх сил…Саме тоді я пообіцяла собі, що, якщо виживу, ніколи не пошкодую для подорожньої людини шматок хліба».
У мене перехоплювало подих. Ми, діти ХХІ століття, часто скаржимося то на одяг, який недостатньо модний, то на не дуже сучасний телефон, мріємо про заморські країни, а мої рідні мріяли про одне – вижити. Я уявила свою прабабцю, яку ніколи не бачила навіть на фото, і мені здалося, що вона десь тут, поряд. Так хотілось в цей момент її, ще маленьку дитину, підбадьорити, підтримати, висловити слова вдячності, сказати, що завдяки їй народилася я та ще троє її правнуків, вона вижила, щоб продовжити свій рід в нас. Її життя прожите недаремно!
А далі було читати нестерпно, бо моя прабабця залишилась сама: скоро не стало її матері, потім брата, а згодом і сестри. Доля подарувала їй шанс вижити, щоб розцвісти у своїх дітях, онуках, правнуках.
У 1947 вона вийшла заміж, народила трьох синів і, сподіваюсь, стала щасливою, бо на цьому записи у щоденнику закінчуються, але не закінчується пам'ять про людину, яка виборола право на Життя. Я збережу цей записник для своїх дітей, онуків. Хай і вони відчують, кому зобов’язані існуванням нашого роду, хай пам’ятають, що життя людське – безцінне, хай не із книжок дізнаються про існування нашого народу в часи Голодомору.
Хай пам'ять про тебе,дорога моя прабабця, назавжди залишиться в нашому серці.

І місце
Шиян Поліна, 9 клас
м. Остер


Я хочу стати гідною людиною

Почну з початку. Звуть мене Марія. Мені п'ятнадцять, навчаюсь в 10 класі. Я народилася в мальовничому селі Володимирівка на Городнянщині. Моє дитинство було сонячним і теплим. Росла з мамою й татусем, бабусею, дідусем та сестричкою. Жили всі дружно і весело. Мене любили, я любила, і так, здавалося, буде завжди.
Та чомусь мої батьки вибрали не ту сходинку життя. Випивали, про нас із сестрою забули зовсім. Зраду найближчих мені людей я переживала дуже важко. Врятувала мене тоді лише бабуся. Вона все життя піклується про нас із сестрою. Хоча вона вже і старенька, а якщо мова йде про нас, то де тільки сили в неї беруться! Я їй дуже вдячна. Так ми з сестрою потрапили до інтернату. Уже в той час я чітко собі вирішила, що наше життя буде зовсім іншим! Сім’я, діти, робота – для людини це головне. Діти повинні рости з батьками. Як стверджує народна мудрість: «Від родини йде життя людини». А життя те одне, і прожити його треба, як належить. Навчаючись і виховуючись у школі-інтернаті протягом десяти років, я зрозуміла одне: у шкільному віці головне – це навчання. Навчання – це важка щоденна робота, яку треба виконувати з насолодою, старанністю, любов’ю, а головне – наполегливістю.
Не завжди все виходило: інколи було важко, інколи трохи лінувалася. Бувало, не хочеться чогось робити, а внутрішній голос наказує: треба, мушу, повинна. Намагаюся завжди слухати цей голос. Щоб гарно навчатися, допомагають вчителі. Всі вони відкриті, добрі, справедливі, завжди вміють достукатися до серця дитини. Недарма ми називаємо їх «мамами» й «татами». І тоді я зрозуміла, що тільки навчаючись, можна досягнути чого-небудь у житті.
У мене є старша подруга, випускниця нашого тепер уже ліцею – Єрмоленко Любов. Коли вона навчалася в старших класах, мріяла вступити до Київського університету. Всі думали, що її мрія нездійсненна. Але я бачила, як Люба стала ще старанніше навчатись, іноді засиджуючись за уроками навіть до глибокої ночі, відвідувала репетиторів. У той час, як її однокласники відпочивали вона «гризла граніт науки». І як результат – омріяний університет, який вона успішно закінчила й нині має улюблену роботу. І я для себе зробила висновок: коли людина ставить собі мету, вона її досягне. Я хочу бути схожою на Любу!
Кожна людина відрізняється від іншої своїм характером,звичками,мріями й бажаннями,зовнішнім виглядом. Одного разу я почула східну легенду, яка мені дуже сподобалась й запам’яталась, на все життя.
Колись люди вірили, що існує не один, а багато богів. Одного разу боги вирішили створити Всесвіт. Створили зірки, сонце, море, гори, і створили Людину, а потім – Істину. Однак постало питання: куди приховати Істину, бо їм хотілось продовжити шлях пошуку Істини.
«Давайте сховаємо її на далекій зірці», - сказав один.
«А давайте сховаємо її на далекій найвищій гірській вершині», - запропонував інший.
«Ні, давайте покладемо її на дно найглибшої безодні».
«А, може, сховаємо її на зворотному боці Місяця?»
А наймудріший Бог сказав:
«Ні, ми сховаємо Істину в серце людини. Тоді вона шукатиме її у всьому Всесвіті, не знаючи, що носить її постійно в собі».
Я думаю, що кожен із нас – це маленький Всесвіт, це якась Істина. Ми можемо знайти Істину, якщо зазирнемо в себе, вивчимо й пізнаємо себе.
Для того, щоб з гідністю прожити життя, потрібно любити й поважати інших людей, адже не можна не любити людину за те, що вона дуже висока чи низька, бідна чи багата. Любити потрібно за її талант, духовність, чесність і милосердя.
Я хочу гідно прожити життя, стати потрібною людям. У майбутньому мрію стати лікарем, щоб завжди прийти на допомогу тим, хто того потребує. Мені дуже жаль, що моя мама так рано пішла з життя, а я нічим не змогла їй допомогти. Тепер в мене є про кого піклуватися. Адже моя бабуся, маленька сестричка теж потребують моєї уваги й допомоги.
Знаю, що моє життя не буде легким. У ньому зустрічатиметься все: радість і горе, нагороди та випробування. Але тільки від кожного з нас залежить: чи гідно ми витримаємо ті складні життєві іспити та вийдемо з труднощів переможцем, чи втратимо те єдине, що нам належить – свою гідність.
Я впевнена, що моя життєва стежина буде рівною й сонячною. Адже за будь-яких обставин я завжди залишатимусь Людиною.

ІІ місце
Закружна Марія, 10 клас
м. Городня


Діти єднають Україну

«Одна батьківщина і двох не буває…» – так починається «Солов’їна пісня». Щоразу, коли мова заходить про Україну, вчувається чистий голос Павла Дворського, що непомітно охоплює душу. Слова з ніжною милозвучною мелодією проникають у серце, розтікаються по артеріях, сягають глибин мозку і знаходять там собі місце. Місце у свідомості. Моїй, дітей таких, як я…
А що містить дитяча свідомість? Що поєднує мене з тисячами таких, як я?
…Тепле сонячне літо. У мене канікули. Повітря, наповнене пахощами різнотрав’я, квітів-медоносів, над якими вже гудуть бджілки-трудівниці. Я схиляюся над оксамитовою духмяною маківкою, вдихаю солодкий аромат – і відчуваю, як десь серед такого ж широкого поля схилилася до квітки не одна дитяча голівка, зажмуривши оченята.
Мені подобаються птахи. Можливо, через те, що вони можуть літати? Якби я була пташкою, то знялася б до золотого сонечка, у високе, блакитне, як наш прапор, небо, розправила б крила і згори милувалася Україною. Її безмежними просторами, прекрасними краєвидами, яких немає ніде більше на землі.
І моя уява вже вимальовує мені затуманені Карпати, зелені полонини, чабанів з отарами овець на них, доносить звуки кришталевих гірських струмків і потоків на фоні голосу трембіти. А його можна почути лише в нас, в Україні.
Можливо, ця неповторна краса повертає перелітних птахів щороку назад, до рідного гнізда?
Ми, діти, знову і знову, виглядаючи з вирію птахів, кожне у своєму місті чи селі, готуємо для них нові домівки. Я відчуваю, як навесні в різних куточках України стоять дітлахи, піднявши догори голови і показують у небо руками, вигукуючи щасливо: «Он… Летять!» І мимоволі думається, що і птахи в нас патріоти. Адже знаємо: з кожним поколінням повертатимуть вони, рідні, на свою і мою Батьківщину.
Коли я виросту, напишу картину, у якій буде все: і сонце, і небо з пташками, і Чорне море з Кримськими горами, і терикони Донбасу, і карпатські смереки… А зараз я малюю про мир. І своєю уявою бачу, як діти, які ще не впевнено тримають пензля, на білому, як крила янгола, папері, ставлять крихітний відбиток своїх рученят, а тисячі таких, як я, їхніх братиків чи сестричок домальовують у середині долоньки полум’яне сердечко – символ вірності й любові.
І летять дитячі малюнки янголами-охоронцями із заходу України, з півночі та півдня на схід без перешкод.
І бачу, як посміхнувся суворий солдат, чийсь татко, а може, й дідусь, моєму малюнку, ховаючи його до грудей, як стало тепліше в холодному окопі…
А свідомість відтворює невидимі ниточки, що тягнуться від серця до серця, об’єднуючи Україну.

ІІІ місце
Кондращенко Аліна, 8 клас
м.Борзна


Номінація «Поезія» старша група


Мій брат загинув на війні

Пам’яті Андрія Іщенка

Я над могилою стою…
Закам’янівши в нашім часі:
Поліг мій старший брат в бою –
Попав у засідку в Донбасі.

Як пережить найбільшу з втрат?
Сумує-плаче рідна хата,
Настуня – донька, мати, брат
І син Андрійко – тезко тата.

У чорній рамці на стіні
Портрет героя – біль родини.
Мій брат загинув на війні
За незалежність України.

По братові звіряюсь я,
Вдивляюсь в його очі сині:
На мужньо стулених устах
Застигло «Слава Україні!»

І пам’ятатиме сім’я
Його завжди – і присно, й нині,-
Він не зганьбив своє ім’я,
Залишивсь вірним Україні.

Ну як це сталось в мирні дні –
Горбок землі та кущ калини?
… Мій брат загинув на війні –
За незалежність України.

І місце
Шамрай Святослав, 10 клас
м. Городня


Ода Матері в часу Голодомору

Прекрасна наша Україна:
Луги, поля, степи, гаї,
Родючі землі, небо синє,
Дніпра співочі береги.
І люди – чесні, працю виті,
Душею добрі, не лихі,
Де ще народ такий є в світі,
Що не скоряється біді?!

Давно се діялось, давно,
Вкраїна наша потерпала
Від голоду, який тоді
Радянська влада влаштувала.
Бо працьовитий наш народ,
Якби його не обкрадали
І все з комір не забирали,
Міг процвітати й мирно жить…

В одній хатині
Край села
Жила вдовиця
Молода.
Діток у неї аж чотири:
Дві донечки і два сини,
Слухняні, добрі, чемні, милі,
Допомагали чим могли.
Та ось настав в країні голод:
Усі бідують, їсти просять,
І день за днем з хатів вкраїнських
Померлих на возах вивозять.
Це що – війна на Україні,
Що так бідує наш народ,
Той, що козацького є роду,
Той, що душею – патріот?!
Ні, не війна, чому ж матуся
Не може діток прокормить,
Як їй вдові без чоловіка,
Без хліба і зерна прожить?
Десь корінець їм роздобуде,
Десь, може, бурячка знайде,
Навколо – українські люди,
Але в самих в хатах гуде.

Ранок. Сонечко встає,
Малеча вбігає
І Матусю дорогу
Зі слізьми благає:
- Матуся, хлібця хоч шматок,
А чи може юшки?
- Бог нам, діточки, послав
Супчик із петрушки.
Діти радо повсідались,
Ложечки побрали,
Наче той делікатес
З ложечок сьорбали.
З’їли теплого і все ж
На душі в них радість,
Та й побігли у сінник
З іграшками гратись.
На завтра вранці встали дітки
І ті, що меншенькі були,
Всі до матусі (ще роздіті)
Тягнуть долонечки свої.
- Матусю, рідна, а сніданок
Сьогодні буде в нас чи ні!?
Матуся очі відвертає,
Що відповісти дітворі?
З думками трохи враз зібралась,
Сльозинки витерла з очей:
- Я, дітки, зараз, ви чекайте,-
Й попрямувала до дверей…
Уже давно минувся ранок,
Обід пройшов, на дворі – ніч,
Почули діти, що на ганок
Прийшла матуся. Звісна річ
Щось принесла в торбинці їм,
Своїм зайчаточкам малим.
Зайшла…і погляд відвела.
- Я, дітки, всіх вас підвела…
І тихо стала на коліна,
Молилась Матері Святій:
- Хай краще перша я загину
Як вижити в борні такій?
Найстарша донечка тихенько
Малечу в ліжко відвела,
До матері звернулась ніжно
Її за рученьки взяла.
- Не плач, рідненька, ми всі знаєм,
Що ти півсвіту обійшла, -
І ніжно-ніжно, як в дитинстві,
Матусю кріпко ж обняла.
- По холоду ходили, Мамо,
Усе село Ви обійшли,
Намерзлися… За мене й діток
Життя Ви точно б віддали.

Вона до раночку молилась,
Під ранок спатоньки пішла,
У ліжку вже перехрестилась,
І в хаті тиша залягла.
Одразу сон наснився неньці,
Вона неначе ще дитя…
Неначе бігає, гуляє,
Коса у неї золота.
А потім стала дівувати,
Зустріла Петруся затім…
А ось вона вже стала «мати»,
Є власний дім і лід у нім.
Неначе в полі вдвох працюють,
І жито…жито навкруги,
Хоча не перший день з Петрусем,
Але неначе голубки.
Усе разом для діток роблять,
На полі дбають про врожай,
Гармонія в сім’ї, порядок,
Родина гарна, так і знай.
В селі усі їх поважають,
Бо працьовиті, не скупі,
Що можуть, те і заробляють,
З людьми ще й діляться вони.
Й така була в той час щаслива,
Аж посміхнулася у сні,
Не згадувала те, що сива,
І що Петрусь в сирій землі.
І снився хліб і снились діти,
Неначе вже дорослі всі,
І не бідують, усі ситі,
Працюють на своїй землі…

Знов посміхнулася і бачить –
Попереду Господь стоїть,
До неї руки простягає,
Вона ж мов ластівка летить…

На ранок діти повставали
Й одразу матінку шукать…
А старша донечка сказала:
- Не треба маму турбувать…
Вона стомилася за вчора,
Тепер для всіх вас – мама я,
Ця дітвора – мала і квола –
Навіки стала сирота.
На цьому прикладі родини,
Лиш однієї з багатьох,
Показано, як жили тяжко
Вдовині діти уп’ятьох.
Ми молимось, щоб більш ніколи
Не знала голоду земля,
Щоб у достатку і свободі
Жила вкраїнськая сім’я.
Але завжди щоб пам’ятали
Про той Голодомор страшний,
Щоб кожну крихту цінували,
Щоб на столі був хліб святий.
Щоб ми не тільки в листопада
Частенько згадували тих,
Хто у голодній світлій хаті
Молились за діток своїх.
Щоб ми ще раз вклонились ненькам,
Які у час такий страшний
Для своїх діток добували
Сніданок справді золотий.
Щоб для всіх нас слова ці кляті
Були не просто так слова,
Щоб ми душею відчували:
Голодомор – тяжка струна
У біографії Вкраїни…
Ми пам’ятати це повинні,
Щоб більш ніколи і ніде
Голодувань не знали люди,
Життя ж людське вовік святе.

ІІ місце
Француз Вікторія, 8 клас
м. Остер


Україна єдина

Прости мене, твою дитину,
Синів своїх за все прости!
Тільки не падай, Україно,
Ти в нас єдина, ми – це ти!
Ти підійми трудящі руки
До неба й Господа моли:
Нехай позбавить нас від муки,
Знущань, смертей, розколу й тьми.
Ти підійми блакитні очі,
Сльози солоні ті утри!
Позбав, позбав вуста свої
Від слів принижень й срамоти!
Ти заплети у свої коси
Степи, річки, ліси, гаї,
Прошу, не падай на коліна,
Ми – вільні, й ти ц нас – одна!
Ти – незалежна Україна!
Єдині ми! Разом – сім’я!

ІІІ місце
Нужна Вероніка, 8 клас
смт. Лосинівка
Категорія: ПЕГАСИК | Переглядів: 46 | Додав: estet | Теги: ПЕГАСИК, твори переможців, конкурс | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
-->
Наші сторінки
сторінка Фейсбуку Чернігівська обласна бібліотека для дітей Твіттер Чернігівська обласна бібліотека для дітей
Меню сайту
Категорії розділу
ПЕГАС
літературна творчість бібліотекарів
ПЕГАСИК
дитячий літературний альманах
ЧІЖ
центр дитячої Інтернет-журналістики
НАШ ВЕРНІСАЖ
Вітаємо

Дорогі друзі!

Шановні читачі і поки ще не читачі нашої бібліотеки! Нам вже 120, ми – найстарша дитяча бібліотека в Україні. І водночас – одна з найсучасніших. Кожна дитина, кожна родина може отримати в нашій бібліотеці те, що потрібно – від рідкісних видань і бестселерів дитячого книжкового ринку до сучасних технологій для роботи в світових інформаційних системах. Адже шлях до успіху пролягає через бібліотеку. «Читай – дивуйся, пізнавай!»

З повагою
директор бібліотеки
Тамара Клюй

Інформація

Календар
«  Травень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Анонси

Форма входу
Логін:
Пароль:
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0