Головна » 2020 » Вересень » 15 » Твори переможців X обласного конкурсу дитячої літературної творчості «Хай весь світ дивують нині діти неньки України 2019-2020»
13:18
Твори переможців X обласного конкурсу дитячої літературної творчості «Хай весь світ дивують нині діти неньки України 2019-2020»
Номінація «Проза»
молодша група


Одарчині лелеки

Серед лісів та луків, над тихоплинною Десною сховалося село. Таке ж мальовниче і давнє, як Десна. Тут проживає бабуся Одарка. ЇЇ обістя якраз і виходить на споришевий бережок річки. Про бабу Одарку кажуть у селі: багата баба. І, справді, багата: п’ятеро дітей, дванадцять онуків та три правнуки.
До минулої зими бабця господарювала в своїй оселі та по господарству. Качки, гуси, кури. Ще й корівці раду давала.. А ще… лелеки. Жили у неї лелечина сім’я. Одарка розповідала, як багато років тому прилетіли вони до неї в оселю, сіли на дах. А потім почали носити палички, гілки, гніздо стали будувати. З року в рік поверталися вони повесні до своєї господи на бабиному даху. Оновлювали, ремонтували своє гніздо. Є народна прикмета: коли лелека повертається на вподобане місце, та ще й в парі, буде в тій оселі радісний подив, народження дитинки. Так і в Одарчиному будинку завжди було: діти – онуки – правнуки…
Пораючись по господарству, піклувалася і про своїх «сусідів» чорнокрилих. Знала, як полюбляють лелеки рибку свіженьку. Бабуся була гарною рибалкою, ото сидить на березі річки, вудить собі, згадує прожиті роки, милується своєю Десною, дякує Богові, що подарував щастя, прожити на її берегах. А як навудить рибки, розкидає по подвір’ю, щоб птахи побачили. І на зерно для них не скупилася, на варену картоплю. Такою родиною і жили: птахи ходять по подвір’ю, а бабуся й собі господарює. Одарка і імена лелекам дала. «Оце, - каже Буслик. А це – Лесик». А лелечиху називала Василинкою.
Радісно було на душі у бабусі, коли птахи повесні поверталися. Їхній клекіт вітав весну, що розливалася у цьому наддеснянському селі. Та коли літо добігало кінця, лелеки збиралися великими гуртами на бабиному, порослому споришами вигоні біля річки. Токували там, ніби обговорювали свою далеку мандрівку. Баба та сусіди спостерігали цю дивну і трохи сумну картину. Відлітали птахи – баба Одарка довго сумувала.
Та сталося лихо. Баба Одарка занедужала, не могла вже доглядати своє господарство, ноги геть відмовляли ходити. Приїхали діти та онуки і вирішили забрати бабусю з собою в місто.
Хату продали, господарство розпродали. Новий господар з задоволенням придбав бабусину оселю. Гарний город, доглянутий. Садок ледь не до Десни простягнувся. А в ньому яблуні та груші плодоносять щороку. І будинок доглянутий. От тільки на даху…
Ось і знову весна прийшла в село над Десною, повернулися лелеки… та хатки-гнізда не знайшли. Новому господарю не сподобалося таке сусідство… Він скинув гніздо геть з даху. Наївні птахи почали гніздити нову «оселю» на даху. Та нові господарі згрібали з даху граблями все, що наносять птахи.. Сусіди, дід Семен з онуком Назаром побачили те. І вирішили птахам допомогти. На стовп електропередачі не встановиш гніздо – не можна, небезпечно. Дерева підходящого по сусідству немає. Назар запропонував тоді дідові за допомогою до Інтернету зазирнути. Там же можна знайти відповіді на всі запитання, будь-яку інформацію побачити. Дід похвалив онука за кмітливість і взялися за справу.
І вже високу жердину віднайшли, заходилися закопувати. Та це дуже важка справа. Інші сусіди згодилися допомогти.. Ось і жердина закопана, і колесо від старого воза зверху прикріпили.
Якою ж радістю сяяли очі Назара, коли він вранці побачив, що лелеки сіли на обід колеса. А потім і гніздо заходилися мостити. Вони носили туди гілки, палиці, сухе картоплище з городів, мох, навіть клапті паперу використали. Лелечиною будівлею милувалися сельчани. «Вони невтомні у своїй роботі», - дивувався птахам дід Семен. А потім лелечиха сіла на кубло. Тато Буслик турбувався за свою подругу, носив їй їжу, клекотав над гніздом про щось гарне лелечине.
Незабаром у гнізді з’явилися і лелечата. Тато з мамою годували їх, турбувалися.
А люди, піднімають голови, милуються птахами. «Одарчині лелеки», - говорять.
І місце
Зайченко Артем, 7 клас
смт. Сосниця
Чернігівська обл.


ЯКЕ ВОНО, ДИТЯЧЕ ЩАСТЯ!

Дуже часто мене мучить одне запитання: що потрібно дитині для того, щоб вона була щасливою! Питала в однокласників і подруг, чи вважають вони себе щасливими? І чула ствердні відповіді. Але щасливими їх робили дуже цікаві речі: Маринка щаслива, бо має «крутий» айфон; Дениско, бо смачно поснідав; а Софійка взагалі отримує задоволення від того, що батьки виконують всі її забаганки. А як же я себе почуваю? Чи можу я сказати, що я щаслива?
«Крутого» айфону в мене немає, мені достатньо того телефона, що подарувала мама на день народження, снідаю я завжди смачно. А хіба може бути не смачною страва, яку щодня тобі готує мама? Забаганок у мене немає, бо все, що потрібно для навчання та життя, у мене є. Тоді я нещасна дитина?! Та ні! Я не відчуваю себе нещасною. Мені подобається, співати, танцювати, навчатися. Люблю просто побігати, погратися з друзями. Обожнюю своїх котиків, отримую величезне задоволення, коли доглядаю своїх папужок та собачку породи хаскіДжесі. Так що ж потрібно дитині для щастя?
Відповідь на це складне питання я отримала випадково. У переддень Нового року додому на канікули приїхали мої старші братики. Ми з мамою прикрасили ялинку, приготували багато смачних страв.
За сімейною вечерею братики розповідали цікаві пригоди про студентське життя, розпитували про мої успіхи в навчанні, і, звичайно кожен подарував мені подарунок. І тут у моїй голові промайнула думка: «Вони мене люблять! Як добре, що в мене є такі брати! Я щаслива!»
І справді, як добре, що я народилася в такій великій родині, де всі мене люблять. І нічого, що іноді мама робить зауваження за мої дитячі пустощі, що старший брат іноді навіть погримує, коли допомагає мені вчити уроки, а середній брат постійно змушує прибирати з його ліжка різні іграшки. Я не ображаюсь на них, бо роблять вони це з любові до мене. А хіба можна дарувати стільки уваги й подарунків тому, кого не любиш? Мабуть, ні.
Я щаслива! І щаслива тому, що в мене є родина, яка дуже мене любить.
ІI місце
Нескуба Анастасія , 4 клас
с.Рубанка, Бахмацький р-н
Чернігівська обл.


Моя мама – особлива

Ви знаєте, на перший погляд здається, що в мене звичайна-звичайнісінька мама: ласкава, добра, дбайлива. Звісно, вона така, але вона – незвичайна.
Можливо через її професію (вона – «вчитель»), можливо, через її характер (вона така непосидюча), можливо, через її неймовірне бажання не здаватися і йти вперед. Одним словом, для мене вона – особлива. Її день часто нагадує зайчика з реклами про батарейки. Вона все кудись поспішає, щось вигадує, шукає різноманітні конкурси для мене та своїх учнів. З нею ми об’їздили пів-України. Якщо в мене щось не виходить, точно знаю – вона допоможе, щось підкаже, щось вигадає. Така вона, моя матуся. А головне – усе це вона робить не тільки для мене, а й для інших людей, вона, здається, хоче допомогти усьому світові й ніколи не розраховує на похвалу, бо для неї не це головне. Для неї важливо, щоб я був веселим, творчим, а головне – здоровим, а потім щоб такими самими були діти у її класі, у всій школі, місті, світі… Є риса, яку я найбільше ціную у своїй мамі – це вміння жити заради інших, відмовляти собі, якщо це потрібно, у чомусь, не думати про свої проблеми, а жити чужими. Я вдячний матусі за все: за недоспані ночі біля мого ліжечка, за казки, які вона мені читає кожного вечора, за підтримку, любов, турботу, а головне – за те, що навчила мене вірити в людей, у порядність, у добро. Цей оптимізм, любов до всіх людей, почуття відповідальності – ці риси я мрію теж колись передати своїм дітям.
Я не уявляю свою маму іншою. Уклін тобі, матусю, і перш за все не за чисті речі, смачну їжу чи прибрану кімнату. Спасибі за той прекрасний світ, який саме ти навчила мене любити.
ІII місце
Смовський Максим, 4 клас
смт. Остер
Козелецький район


Номінація «Поезія» молодша група

Різдвяне бажання

Уже задрімали і мама і тато,
Та тільки мені щось не хочеться спати,
На вулиці темно, лиш місяць жовтіє,
Там люта хурделиця знов шаленіє.
Так затишно в хаті у нас і тепленько,
Під ковдру пухнасту ховаюсь скоренько,
А дядечко Сон щось на вушко шепоче,
Він мабуть бажає всім доброї ночі.

Десь коней казкових вже чути іржання,
Це ж іде Різдво! Загадаю бажання!
А що ж у Святвечір у Бога просити.
Здається, все маю – хустинку і шубку,
Цукерки смачні і теплесенька грубка.
Усі мене люблять, і дома, і в школі,
І друзів багато, й гуляю уволю…

Придумала! Знаю що в Бога просити,
Хай солдатам отим, дасть хоч день відпочити,
Що зараз лежать у окопах холодних,
Цукерки віддай мої… Я не голодна.
І, ковдру, візьми, хай укутають ноги,
Не хватить на всіх… То зігрій хоч одного.
Хай стане тим воїнам трішки тепліше!
Обвітрених губ хай торкнеться усмішка….

І місце
Щербина Яна, 5 клас
с. Подище
Прилуцький район


Я щоденно чекаю листа…

Я щоденно чекаю листа,
Ну а потім напам’ять вивчаю,
Точно знаю: війна – це біда,
Я про неї доволі вже знаю.

Мама каже: погано я сплю,
Часто кличу тебе серед ночі,
А прокинусь – на маму дивлюсь,
В неї часто заплакані очі.

Вона каже: все ніби гаразд,
Та я знаю: без тебе їй тяжко,
Я тобою, Рідненький, горжусь,
Тобі теж на війні без нас важко.

Вранці я просинаюсь й молюсь,
І з молитвою спати лягаю,
Тато, Таточку, любий Татусь,
Я тебе в своїх снах зустрічаю.

У цих снах ми щасливі усі,
Разом ходимо в ліс і на річку,
Повернути б ці дні золоті,
Повернути б як фільмову стрічку.

Я сумую, але не здаюсь,
Вірю: скоро ми будемо разом,
Ну а слово «війна» на землі
Просто стане минулим часом.

Мій найкращий Татусь, дорогий,
Бережи себе на полі бою.
До побачення.
Твій любий син.
Моє серце на віки з тобою.

ІI місце
Смовський Максим, 4 клас
смт. Остер
Козелецький район


На світі білому єдині,
Як і Дніпрова течія,
Домашнє вогнище родинне,
Оселя наша і сім’я.
В щасливі і тяжкі години,
Куди б нам не стелився шлях,
Не згасне вогнище родинне
В людських запалених серцях.

ІII місце
Кравченко Анастасія, 6 клас
смт. Ріпки


Номінація «Проза» старша група

БУДУЙ СВОЮ УКРАЇНУ

Україна – просто слово, якихось сім літер, якихось вісім звуків, просто чотири склади. Чи не просто ? Що цей набір символів значить? Саме для тебе, що? Про що думаєш, що згадуєш, коли почуєш, які виникають асоціації, що ти уявляєш? Тарас Григорович казав: «Ну що здавалося слова? Слова та голос, більш нічого, а серце б’ється ожива, як їх почує…»(чи може не б’ється й не ожива зовсім? тоді далі не читай, ти однаково не зрозумієш моїх думок). Просто подумай,що вибиває ритм твого серця? Синє дзеркало неба, прозорі очі блакитних озер чи золотаві поля вщерть заповнені хлібами, чи може шовковисті переливи зеленого моря степів, таємничий праліс, що манить своєю тишиною, яка переривається хіба що раптовим викриком сполоханої пташки чи хрустом гілок під твоїми ногами. Які образи постають у твоїй уяві? Бачиш Чорне море, Крим, козаків на чайках чи сором’язливу українську дівчину чорноброву, русокосу або мальовничу Буковину, Верховину – Карпати, лемків та вуйків з трембітами в могучих руках, стрімкого нестримного Дніпра – сивого Борисфена, як називали його греки – ріка-вепр, або великі сучасні міста – мегаполіси з багатоповерхівками й офісами парками і скверами, багатомільйонним населенням, забитим транспортом, дорожніми магістралями. Я бачу людей, бачу тих хто народився й живе тут, бачу тих, хто страждає й радіє, сміється і плаче, працює і творить, називаючи Україну Батьківщиною, рідним домом (чи ні?), бачу тих хто може розбудувати її, піднести до п’єдесталу розквіту, осучаснити, ощасливити її, а разом і себе, а може знищити, мовчки, навіть не свідомо вбити, вирубати з самого кореня, довести до деградації й повної асиміляції.
Яким шляхом ми йдемо? Шляхом розбрату й занепаду чи наполегливої праці й добробуту? Що ми оберемо? Не вбиваймо України своїм недбальством, неповагою до рідного слова, бо нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає мову, а вже потім відмовляють один за одним інші «органи»: наука – мозок, культура – серце, воля й незламний дух – наші легені й врешті-решт душа – наші мрії й надії на краще майбутнє,на щастя, сміливі ідеї.Мова. Ота жива схованка людського духу, найдорожча й найбагатша скарбниця кожного народу,що створювалася й поширювалася віками, вбирала в себе всі думки й почування народу, його вічні поривання, збагачуючись досвідом кожного її носія.Енетичний код нації, ключ до розгадки усіх сакральних таємниць, правдива історія, чесний оповідач, що передає душу народу. В. Сосюра згадував, як одна панянка в Москві під час окупації України сказала: «Для меня родина там – где мне хорошо.» Свиняча філософія, чи не так? Але чи не звучить аналогічно висловлювання: «Я розмовляю російською, бо так мені зручніше».
Ми українці й маємо поважати своє, створювати своє й пишатися цим. Всі чули про Ньютона, Стіва Хокінга, Мєндєлєєва, а своїх науковців знаєте? Чи відомо вам, що перший кінескоп винайшов український механік Й. Тимченко (це на два роки раніше ніж брати Люм’єр, а гелікоптер був сконструйований І. Сікорським, ну а компакт-диск В. Петров? Що не чули про таких? Ну що ж Стіва Джобса ви знаєте, а в нього до речі українське коріння. А Євген та Борис Патони, а Сергій Корольов? І зовсім нещодавно світ вразила молода українська вчена Марина В’язовська. Вона розв'язала одну з найскладніших математичних задач сьогодення, над якою науковці бились уже кілька століть. Нам є чим і ким пишатись, є зразкові особистості. Ми талановита, на диво обдарована нація.
Не так давно йшла повз будівлю Ощадбанку й помітила напис: « Будуй своє!». Й прилетіла думка, що це чудове гасло для українців. Ми щирі, волелюбні, розумні й обдаровані, й вже давно прийшов час будувати своє!Свою країну, свій дім, своє щастя…. Поважай та будуй своє!
І місце
Тчаннікова Людмила, 8 клас
м. Бахмач


Тобі, Україно моя…

Україно… «Ти для мене диво!» І це не банальна фраза, запозичена у «витязя молодої української поезії». Не плагіат, скопійований у «поета з горніх Шевченкових долин». Це – стан моєї зболеної душі. Це – квітучий водограй любові на дні мого чутливого серця.
Сивочола моя Україно! Скільки дивовижних митців оспівало твоє славне ім’я, воістину святе і вічне! Та не все промовлено. Не все почуто. Моє єство поривається повідати тобі таємницю особливої любові. Для кожного українця ти – рідна, могутня, красива… Для мене ж ти – просто є. Сама думка тішить мене: ти є на карті світу, така ж, як інші країни, більші чи менші, але однаково рівна з усіма. Розташована в центрі Європи, оточена безліччю різних держав, та, на жаль, ти не є центром свідомості українців. Чому діти покидають Україну - матір і прямують до чужих земель у пошуках щастя? Де їхній патріотизм?
Людина не завжди здатна зрозуміти сутність тих чи інших понять, а відтак губить чи відкидає найцінніше. Це як чашечка кави. Прагнучи посмакувати напою, українець обирає найкращу, найяскравішу й найдорожчу чашку, натомість відкидає прості й менш привабливі. Проте смак кави в дешевому посуді може виявитися більш ароматним і смачним. Так і людина шукає чогось яскравого й неповторного за межами країни, забуваючи про своє кровне, тобто надає перевагу чашці, а не каві.
Люди – це дерева-егоїсти. Чому? Бо, уростаючи корінням у рідний ґрунт, черпають із нього силу, енергію, убирають у душу-серцевину цілющу мудрість дідів і прадідів. Тягнучись до яскравого сонця, до блакитного неба, міцніють кроною й споглядають усі дива української землі. Та згодом, досягнувши вершин, листочки-думки шепочуть дивні слова, а дерева погордливо дивляться в інший бік, перспективний, чужий і яскравий, шукаючи для себе вигоди. Хіба не егоїзм?
Ми, українці, не маємо морального права зраджувати Батьківщину, бо це ж край, де талановитих людей більше, ніж зірок на небі, де пісня ллється так милозвучно й гармонійно, як дихання живої істоти.
Я щаслива, що Україна є на Землі. Хай сплюндрована турецько-татарською ордою чи лихими напасниками-половцями, хай спустошена й споганена німецько-фашистськими загарбниками, знівечена, пограбована й розбита ворожою канонадою. Але жива. Хоч квола, та жива! Обігріта промінчиками лагідного сонця, наповнена чар-зіллям широких степів, омита срібною росою цілющого лугу, а найголовніше – оживлена духом українського непереможного народу.
Україна таки є. Вона - у моєму серці! Я завжди ношу Вітчизну із собою, коли простую її священними шляхами. І живу лише заради неї. Вона для мене всюди. У вербових вітах і в кетягах червоної калини, у соняшникових полях і в пшеничних ланах, у грайливих струмках і глибоких озерах. У візерунках маминої сорочки, вишитої з особливим трепетом, у турботливих, всеобіймаючих очах бабусі, які дивляться з-під срібної сивини. У ласці й турботі батьків, що уболівають за кожен крок свого дитяти. Україна – це радість зустрічі рідних за святковим столом. Це витинанки снігу на вікнах ошатних будинків і вервечка різдвяних вогників у кожній оселі.
Україно, піднесена до небес у пісні й утоплена в морі крові своїх захисників-патріотів, ти розправиш свої зламані крила. Ми, молоде покоління, змінимо твою історію. Бо ради тебе живемо…
Заради тебе волонтери день і ніч збирають кошти, щоб діти зустріли тата з війни! Ради тебе скропила бруківку Майдану гарячою кров’ю Небесна Сотня! А мати?! Що сина, загиблого сина, чекає ще й досі! Стоїть, хоч уже й нежива!.. Для тебе! І я. І мільйони таких, як я! Ми станемо мудрі в помислах і діях! Нас не здолають вороги, не зруйнують негаразди!
І диво станеться. Але тоді, коли ми будемо єдиним, великим, міцним ланцюгом, де кожне кільце – це чітко виражена позиція справжнього патріота, який носить Україну у своєму серці… І нині… І завтра… І завжди…
ІI місце
Фанта Юлія, 11 клас
смт. Срібне


Чи міг би я розлучитися з рідною землею?

Моя рідна країна – Україна, земля моїх батьків, земля, на якій мені судилося народитися й жити, земля, яка стала для мене Батьківщиною. А ще є моя маленька батьківщина. Це те місце, той куточок на землі, де живуть мої батьки, моя бабуся, де живуть усі мої родичі. Це моя вулиця, школа. Я впевнений, що вмію любити свій рідний край, свою маленьку батьківщину, з якою тісно пов’язане моє життя, життя моїх батьків, близьких, друзів. Я щиро переживаю за все,що відбувається в нашій країні, і часто замислююсь, що я можу зробити вже сьогодні і коли буду дорослим для процвітання мого рідного селища. Я вважаю, що саме в моїх руках і руках моїх однолітків - майбутнє України, майбутнє мого селища. Якими ми зробимо їх, такими вони й будуть. Тільки боягузи лишають Батьківщину у важкі для неї часи. Та не варто втікати за кордон від негараздів, кидати рідну землю напризволяще. Бо тільки ми, українці, можемо зробити все для процвітання своєї держави і водночас – рідного краю. Той, хто втікає, зраджує насамперед себе та своїх предків. Він кидає могили рідних на поталу, намагається втекти сам від себе.
Я думаю, що кожна людина повинна боротися за щастя на рідній землі. Бо українці – це не лише нація, це одна величезна родина. А в родині добре тоді, коли кожен відданий своїй справі. І якщо кожен українець докладе хоч невеличку частку своїх зусиль, щоб змінити рідний край, рідну землю на краще, то наступні покоління зможуть дивитися у своє майбутнє без остраху, а ті, хто покинув її, будуть заздрити.
Я дуже люблю свої Ріпки, землю своїх батьків. І куди б не закинула мене доля, буду завжди повертатися до свого дому, до своєї маленької батьківщини, бо навіть птахи, перезимувавши на чужині, весною обов’язково повертаються до рідного гнізда.
ІII місце
Миронов Євгеній, 9 клас
смт. Ріпки


Номінація «Поезія» старша группа

Мені всього лиш чотирнадцять…

Я знаю мало про любов,
Бо ще мені лиш чотирнадцять,
Та я вже знаю про війну,
Я знаю, як від болю плачуть.

Про жах цей чула не з книжок,
Не із світлин, що в Інстаграмі,
Я пам’ятаю лист страшний,
Що листоноша дала мамі.

У ньому: татові повістка,
Яка усе життя сім’ї
Враз розділила: «до» і «після»…
Тепер мій тато на війні…

Всім дітям весело у класі,
Лиш я неначе не своя…
Все згадую перед прощанням
Останні татові слова:
«Моє зайчатко, не хвилюйся,
Я дуже скоро повернусь.
Матусю бережи, навчайся
І знай: тобою я горжусь!»

Не мною маєш ти пишатись,
Герой – це ти, мій мужній тато,
Ти вчив ніколи не здаватись
І голову тримать завзято.

Тож повертайсь скоріш додому,
Тебе щохвильки я чекаю…
Мені всього лиш чотирнадцять,
Я про війну багато знаю…

І місце
Француз Вікторія, 9 клас
смт. Остер
Козелецький район


Зелена особистість

Між плетінням асфальту проростає трава,
Вона кричить, вона б’ється:
Ось тут я… жива.
З брудних вод я народжена,
І без світла зросла.
Дайте мені хоч трохи ви свого тепла.
І здається тендітна, і здається слабка
Та все ж мури розбила, не з землі проросла.
І маленька травинка – повна сили вона
Та чи далі ростиме, чи загине вона?
Без підтримки - без сонця, і без його тепла,
Без води життєдайної, без землі у ногах
Ти рости, ти рости! Попри все ти, живи!
Бо є сила в тобі і енергії струмінь,
Допоміжний тобі – бити камінні мури.
І асфальт – мов земля від тебе розійшовся.
Стриматьтонни машинні він ще якось і міг,
Та пробивчу стеблину стримать більше не зміг.

ІI місце
Василенко Андрій, 17 років
м. Мена


Україна – це я

Що для мене Вітчизна,
Вам скажу без прикрас:
Це і гори Карпати, і
Десна водночас.

Це і Чорнеє море,
І зелені ліси,
Це і колос пшениці,
І краплинка роси.

Я люблю батьківщину
За природи красу,
За повітря прозоре
І піщану косу.

За міста дуже гарні,
За культуру й звичай,
І за спів соловейка,
Звіробій й молочай.

І за мову барвисту
Працелюбних людей,
За досягнення в спорті
Талановитих дітей.

Мені все дуже рідне:
Люди, мова, місця.
Україна – родина!
Україна – це я!

ІII місце
Кунцевський Максим, 9 клас
м. Новгород-Сіверський


Мамине серце

Воно – моє. Не золото, а Сонце,
Що в грудях мами дорогої б’ється,
Воно хвилюється, щемить і плаче
Маленьке і таке велике Серце.

Куди б не пролягла моя дорога,
Воно мене святим теплом зігріє
І приведе до отчого порогу,
Бо в ньому завжди жевріє надія.

Якщо ж колись свої розправлю крила,
Щоб полетіть у надвисокі далі,
Одразу у собі відчую віру,
Таку міцну, мов куту на металі.

Із серця маминого я цілющі зерна
В своїй душі я сію знов і знов,
Щоб проростала милосердна
Й жила навіки самовіддана любов.

ІII місце
Кондращенко Аліна, 14 років
м. Борзна
Категорія: ПЕГАСИК | Переглядів: 10 | Додав: estet | Теги: твори дітей, Хай весь світ | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Наші сторінки
сторінка Фейсбуку Чернігівська обласна бібліотека для дітей Твіттер Чернігівська обласна бібліотека для дітей
Меню сайту
Категорії розділу
ПЕГАС
літературна творчість бібліотекарів
ПЕГАСИК
дитячий літературний альманах
ЧІЖ
центр дитячої Інтернет-журналістики
НАШ ВЕРНІСАЖ
Вітаємо

Дорогі друзі!

Шановні читачі і поки ще не читачі нашої бібліотеки! Нам вже 120, ми – найстарша дитяча бібліотека в Україні. І водночас – одна з найсучасніших. Кожна дитина, кожна родина може отримати в нашій бібліотеці те, що потрібно – від рідкісних видань і бестселерів дитячого книжкового ринку до сучасних технологій для роботи в світових інформаційних системах. Адже шлях до успіху пролягає через бібліотеку. «Читай – дивуйся, пізнавай!»

З повагою
директор бібліотеки
Тамара Клюй

Інформація

Календар
«  Вересень 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930
Анонси

Форма входу
Логін:
Пароль:
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0